Відношення до стихійного рух проти пам’ятників в контексті України подібне до вбивства поліцією Джорджа Флойда. З одного боку, дії поліції, хоч і могли відповідати внутрішнім правилам, безперечно є вбивством. З іншого боку, сама фігура вбитого, похорон, заворушення, які виникли після вбивства викликають питання.
В тому числі щодо його порівняння до інших борців за рівність. Колишній ув’язнений, що скоїв 8 злочинів, в тому числі тяжкий, і був “затриманий”, тобто убитий поліцією за те, що “купив” цигарки, намагаючись заплатити підробленим чеком. Тобто, був вбитий за пачку цигарок. При цьому скоїв злочин. Але при цьому втратив роботу через пандемію. Але до того відсидів за пограбування. І був залежним від наркотиків. Але ж був вбитий, хоч ситуація не вимагала такої поведінки з боку поліції. І при цьому рух, який виник після смерті — далеко більший за постать самого вбитого. Намагання побачити лише погане в діях поліції і не бачити погане в злочинці — як мінімум дивне.
Так і з пам’ятниками. Чому “відкривачу” Америки, Колумбу, мають пригадувати як злочин факт його вдалої подорожі? Але при цьому, чи мають стояти пам’ятники генералам-Конфедератам? Чому має бути знищений пам’ятник далекому родичу династії Романових, королю Бельгії, Леопольду ІІ? Чим не сподобався британцям пам’ятник Черчиллю? І чи мають бути знищені пам’ятники Леніну в Україні? Як відноситися до істеричного захисту Росією будь-якого пам’ятника комуністичної доби? Чому в Києві все ще стоїть Щорс, але досі немає пам’ятника Мазепі?
Як логічно можна пояснити необхідність знесення пам’ятників, наприклад, Леніну, який є частиною історії України (найгіршої та найтрагічнішої іі частини), та при цьому захищати пам’ятник королю Леопольду в Бельгії чи Кромвелю в Англії? А якщо треба залишити всі пам’ятники, то що це каже про нас, українців? А якщо всі монументи когось не влаштовують, а вони не можуть влаштовувати усіх, то не ставити пам’ятників взагалі? Чи треба боротися з пам’ятниками, як ми із Леніними в 2014 — 2016 роках, як комуністи з імперськими монументами в 1920-х? “Мы наш, мы новый мир построим”? Чи не залишимося ми із tabula rasa? Бо без минулого, без історії з її трагедіями, складними долями як народів, так і особистостей, ми не зможемо уявити майбутнього. На всі ці питання не можна дати простої універсальної відповіді. Намагання уніфікувати досвід народів, нав’язати його, рано чи пізно призводить до занурення в контроверсійні гіпотези. І, наче і так все дуже просто, не можна не зважати на людей, які зараз хочуть знищити пам’ятники і які зараз стоять на їх захисті.
Події, що відбуваються, можуть призвести до переписування історії. Або (та) до забуття. В тому числі, і періоду імперій. З його набутками, досягненнями, війнами та геноцидами. А все, що забуте, безперечно, повториться.